ВЕРБНА НЕДІЛЯ

У 2019  році Вербну Неділю відзначаємо 21 квітня. 

 

Тетяна Строкач

Вербна неділя

Котики вербові! Ніжні та пухнасті...  Личка доторкнулись... Ой, яке то щастя! Гілкою вербиці вдарю я злегенька,  Щоб були здорові всі мої рідненькі... Бо не я б'ю,- кажуть,- а свята вербиця! Скоро вже Великдень! Будем веселиться! Зовсім недалечко червоне яєчко!  Син Божий воскресне! А все лихо щезне!

* * *

За тиждень до Великодня відзначаємо Вербну неділю. У цей день нарізаємо вербних гілочок і несемо їх до церкви святити. Коли освячені гілочки приносимо з церкви - шмагаємо ними усіх членів родини і худобу, щоб здоровими були. По селах цими гілочками виганяють перший раз корів на випас, зберігають їх цілий рік від недуг і грому. Від вербної неділі починаємо готуватись до Великодня: варимо яйця, фарбуємо писанки, випікаємо обрядове печиво і паску.

Вже великий піст кінчається  І Великдень наближається. У Єрусалимі звичай шанувався:  Коли Ісус у місто повертався,  Листя пальми клали на дорогу  І вклонитись кожен мав змогу. Та на нашій Батьківщині  Пальми не ростуть й понині -  Замінили їх красунею одною -  Стрункою вербою-сестрою. Вербне гілля - як волосся. З давнини це повелося: Тому зветься вербною неділя,  Бо вшановане вербове гілля. З того часу в цю неділю  Святять вербную лозину.  Йдуть громадою до церкви  Посвятити гілку верби. Першими освячені гілочки  Беруть кволі діточки. Кому дістанеться найбільша -  Буде дитина здоровіша. Діти коло церкви збиралися,  Лупцювати один одного бралися  Тільки билися не кулаками, А легенько - святими гілками. Котрі рано в церкву йти не вставали,   Тих гілками били й примовляли:     "Не я б’ю - верба б’є, За тидень - Великдень, Недалечко червоне яєчко!"

* * *

  

Олекса Воропай

ВЕРБНА НЕДІЛЯ

(з книги "Звичаї нашого народу")

Неділя за тиждень перед Великоднем називається «Вербною», «шутковою» або «квітною», а тиждень перед цією неділею — «вербним».
У Вербний тиждень, за народнім віруванням, не можна сіяти конопель і городини, бо «буде ликовате, як верба». Не сіяли колись і буряків, бо «будуть гіркі».
У Вербну неділю святять вербу. Під церкву заздалегідь навозять багато вербового гілля. Зранку на Богослуження сходяться всі — старі й малі, бо «гріх не піти до церкви, як святять вербу».
Коли кінчається відправа і священик окропить гілля свяченою водою, то діти — одне поперед одного — стараються якнайшвидше дістати вербу і тут же проковтнути по кілька «котиків» — «щоб горло не боліло».
Як уже згадувалося, був колись на Україні звичай носити свячену вербу з церкви до церкви. Це робилося не тільки в суботу, а і в неділю. Так, у Харкові у Вербну неділю учні разом з вихователями та вчителями урочисто несли свячену вербу від міської парафіяльної церкви Святого Дмитра до «колеґіуму». А в слободі Котельва, Охтирського повіту, народ, на чолі з духовенством, щорічно носив вербу від Троїцької церкви до Преображенської.
Колись господарі, повертаючися з церкви з свяченою вербою, до хати не заходили, а відразу ж садили на городі по кілька гілок або — якщо було близько — то в полі, «щоб росла Богові на славу, а нам, людям, на вжиток»; а решту, що залишилася, несли до хати і ставили на покуті під святими образами.
Якщо, ввійшовши до хати, заставали когось, що проспав заутреню, то били такого свяченою вербою, примовляючи: 

«Не я б’ю — верба б’є
За тиждень Великдень,
Недалечко червоне яєчко!».

У північнозахідній частині Бельгії (Фландрії) у Вербну неділю селяни втикають гілля верби на кутах поля і при цьому висловлюють надію, що їхнє поле буде забезпечене від злої напасти. Цей же звичай існує і в Австрії, в околицях міста Земмерінґ. Імовірно, що садження верби у Вербну неділю і в нас на Україні мало колись «очищуючий» характер; у всякому разі малося на меті забезпечити поле «від злої напасти». Тепер таке значення цього звичаю в народі призабулося.

Молоді хлопці та дівчата билися свяченою вербою ще й коло церкви, та й дорогою, як додому йшли; а, б’ючись, примовляли:

Будь великий, як верба,
А здоровий, як вода,
А багатий, як земля!

В Галичині примовляли так:

Шутка б’є — не я б’ю,
Віднині за тиждень 
Буде в нас Великдень!

Свячена верба користується великою пошаною серед нашого народу. «Гріх ногами топтати свячену вербу», а тому навіть най дрібніше гілля, якщо воно залишилося після освячення, палили на вогні, щоб, боронь Боже, під ноги не потрапило

Свяченій вербі приписується магічна сила. Як вперше на весні виганяють скот на пасовисько, то конче свяченою вербою — «щоб нечисть не чіплялася до тварин». Більше того, викидають гілля свяченої верби на двір під час граду — «щоб град зупинився».

Верба має велике значення в народній медицині. Коли хворіють люди або тварини, то знахарі варять свячену вербу разом з цілющими травами і напувають тим варивом хвору людину чи тварину — у повній надії, що «поможе». Виваром свяченої верби мочать голову і цим лікуються від болю голови. Лікуються свяченою вербою і від пропасниці та ревматизму, збивають нею гарячку. Товчене листя з верби кладуть на рани, а горілку, настояну на її листі, п’ють проти шлункових захворувань.
Верба має не абияке значення і в науковій медицині. Ось як пише про це Юрій Липа: «Кора верби в легких напарах придається в ревматичних хворобах суглобів і болях м’язів. Найліпше пити її в мішанці, і то впродовж багатьох тижнів. Відвари з кори давати треба в гарячкових станах і пропасниці, зв’язаних з побільшеною нервовістю. Головний складень світової слави ліку на нерви «Пасифльорин», побіч пасифльори — це кора білої верби». (Див. д-р Ю. Липа: «Ліки під ногами». Краків, 1943, стор. 47).  Козяча верба (Salix caprea L.) часто зустрічається на Україні, особливо в лісах і на левадах. Її характеризують коротке і широке листя, а також грубі «базоки» або «котики».

Поруч такої пошани до верби і віри в її лікувальну силу дивно звучить народна легенда про козячу вербу — один з видів верби.  Легенда каже, що козяча верба проклята Богом за те, що з неї робилися цвяхи для хреста, на якому розп’яли Спасителя:  «за це її черви точать». Крім того, за народнім віруванням, у сухій вербі сидить чорт; звідси й прислів’я: «Закохався, як чорт у суху вербу!»

Відомо, що коли Спаситель їхав на ослі, то люди встеляли Йому дорогу пальмовим гіллям. З цього і пішов звичай святити гілля дерев у цю неділю. В південних країнах, де росте пальма, святять пальмове гілля. У нас на Україні пальма не росте, а тому довелося нашим предкам вибирати якесь інше дерево. І цей вибір, не зважаючи на легенду і прислів’я, як бачимо, впав на вербу.

Звичай святити вербу дуже старий, бо вже в «Ізборнику» (1073 рік) згадується «Праздьникъ вербны». Згадує про вербу і Данило Паломник (1095 - 1108), що відвідав Єрусалим і там бачив «древіе много по брегу Іорданову превысоко, яко вербіе єсть и подобно». То були пальми, що нагадали нашому землякові рідне чернігівське «вербіе».

За матеріалами: Олекса Воропай. "Звичаї нашого народу". Етнографічний нарис. Том 1. "Українське видавництво", 1958, стор. 248 – 251.